Міськрайонна газета

Гордість Охтирщини

Видатні співвітчизники

Арцибашев Михайло Петрович
(24.10 (05.11) 1878-03.03.1927)
Прозаїк, драматург, публіцист.

Народився на хуторі Доброславівка Охтирського повіту в сім"ї охтирського ісправника. Мати була польського походження. Хрестили в Троїцькій церкві на Монастирській горі, бо саме до її приходу була приписана Доброславівка. Закінчив 5 класів Охтирської гімназії. Деякий час (1897-1898) Арцибашев навчався в Харкові в школі малювання та живопису (художником-аматором він залишився до кінця життя).

Ранні оповідання опублікував у харківській газеті “Южный край». Майже у всіх його творах фігурує втоплене в зелені сади містечко на живописній річці з красивим монастирем за нею, із затишним бульваром, по якому ходить життєрадісна молодь. Майстер пейзажу, Арцибашев найчастіше змальовував сонячні поля і красиві ліси, що оточували Охтирку.

Писати розпочав дуже рано. З 16 років у провінційних газетах публікував оповідання, нариси. Літературне ім"я здобув собі повістю "Смерть студента Ланде", надрукованою в "Журналі для всіх" 1904 р.

Підтримував дружні чи близькі стосунки з Купріним, Муйжелем, Айзманом, Лазаревським та іншими письменниками. Вороже ставився до М. Горького та Л. Андреева.

Роман "Санин" надрукований був спочатку в "Современном мире" 1907 р., а потім швидко розійшовся окремими виданнями. Друге видання було конфісковане, автор притягнутий до карної відповідальності за порнографію. Перекладений багатьма іноземними мовами, "Санин" всюди мав сенсаційний успіх. Судове переслідування за порнографію було порушено проти Арцибашева і за першу частину роману "У последней черты".

Це завдало шкоди уявленню про найбільш цінні сторони літературного хисту Арцибашева. Загалом вся творчість М. П. Арцибашева пронизана усвідомленням особистості, людської гідності. Декілька його творів було екранізовано. Але фільми, на жаль, не збереглись. З травня 1917 р. і до травня 1918 р. регулярно вів в газеті "Свобода" публіцистичні "Записки писателя".

До літа 1923 р. Арцибашев жив у Москві, але не брав участі у літературно-суспільному житті. Потім емігрував до Польщі і оселився у Варшаві. Продовжував "Записки писателя" в білогвардійській газеті "За свободу".


Іван Багряний
(Іван Павлович Лозов’яга, Лозов’ягін)
(02.10.1906 – 25.08.1963)

Народився 19 вересня 1906 року (за старим стилем) в м. Охтирка в сім"ї муляра Павла Петровича Лозов’яги. Мати майбутнього письменника, Кривуша Євдокія Іванівна, походила з заможного селянського роду з села Куземин. В сім’ї, окрім Івана, виховувались також син Федір і дочка Єлизавета.

Коли хлопцеві виповнилося 13 років, він уже закінчив церковно-приходську і вищу початкову школи. Потім навчався в ремісничій профтехшколі, але її не закінчив, а перейшов до Краснопільської художньо-керамічної профшколи, обравши собі за фах малярство та гончарну справу.

“З 1922 року починається період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя: він то завполіт цукроварні, то окружний політ-інспектор в охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних та сиріт. У 1925 році виходить з комсомолу. Щоб "збагатитись враженнями" (вислів І.Багряного) побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.

В Кам’янець-Подільській газеті "Червоний кордон", працюючи в ній ілюстратором, надрукував свої перші вірші.

“В 1925 році під першим псевдонімом (І. Полярний) видає в Охтирці невеличку збірку "Чорні силуети - П’ять оповідань".

У 1926 році І. Багряний вступає до Київського художнього інституту, який через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити йому не вдалося. Навчаючись в інституті, він виходить із спілки "Плуг", вступає до організації МАРС і зближується з В.Підмогильним, Є. Плужником, Б. Антоненком-Давидовичем, Г. Косинкою, Т. Осьмачкою та іншими. В цей період І. Багряний активно працює і друкується в журналах "Глобус", "Всесвіт", "Життя й революція", "Червоний шлях" та інших.

У 1929 році у видавництві "САМ" за свої власні гроші І. Багряний видає віршовану поему "Аве Марія", яка невдовзі була заборонена цензурою і вилучена з книготоргівлі.

У 1930 році виходить віршований роман «Скелька», в якому поет показує антиукраїнську функцію російської церкви в Україні і силою поетичного слова вдихає в читача патріотизм, прищеплює любов до свого народу.

І. Багряний ще встигне написати і видати збірку нарисів "Крокви над табором" про колгоспне будівництво в селах біля Охтирки, а 16 квітня 1932 року його буде заарештовано в Харкові. 25 жовтня І. Багряний був звільнений з-під варти і на три роки відправлений до спецпоселень Далекого Сходу.

Після втечі на Україну знову арешт у дорозі і новий термін. 16 серпня 1938 року - новий арешт і знову… Харків. Довгі дні знущань. Допити. Але акти з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. Хворий, знесилений повернувся в Охтирку.

Під час окупації німцями Охтирки Багряний працює і декоратором у місцевому театрі, і редактором газети "Голос Охтирщини". Деякий час перебуває в ополченні. Випадково уникає розстрілу.

По закінченні війни хворий І. Багряний залишається в Європі, оселяється в Новому Ульмі (Німеччина) і включається в активну роботу української еміграції. Закордонний період був особливо плідним у його творчості. Там І. Багряний написав роман "Тигролови", драматичну повість "Морітурі", повість-вертеп "Розгром", видрукував поетичну збірку "Золотий бумеранг". 1950 року вийшов у світ роман "Сад Гетсиманський", потім "Огненне коло". Незавершеною залишилася трилогія "Буйний вітер", а по смерті з’явився роман "Людина біжить над прірвою".

І. Багряний відомий не тільки як письменник, а й як публіцист і політик. Він був засновником і до самої смерті Генеральним секретарем Української революційно-демократичної партії. У 1952-1963 роках він був головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР за кордоном.


Багата Ніна
(Марущенко Ніна Павлівна)
(12.04.1943 р.)

Член Національної спілки журналістів (1977)
Член Національної спілки письменників (1999).

 Народилася в селі Високому в родині службовця. Закінчила Охтирську школу № 2 в 1960 р., згодом Івано-Франківський інститут нафти і газу (1972р.). Працювала в Охтирському нафтогазодобувному управлінні. З грудня 1968 року пройшла шлях від кореспондента, завідуючої відділом до головного редактора в газеті "Прапор перемоги". Лауреат премії обласної ради в галузі літератури і мистецтва в номінації «За кращі літературні чи публіцистичні твори, які вийшли друком окремими книжками» (1999р.). Член правління обласної письменницької організації.

Основне покликання - поезія. Вийшли друком  поетичні збірки: "Повінь", "1400 хвилин", "Канат життя", "12 місяців", "Пік тисячоліття" та інш.. Поряд з цим працює в жанрі нарису, з під-пера виходять також і гумористичні замальовки.


Батюк Микола Пилипович
(19.12.1905 - 27.08.1943)

Народився в м. Охтирка в родині робітника. Восени 1927 р. призвали на військову службу. В 1931 р. витримав екстерном іспити до військового училища. Згодом в Москві закінчив курси старших офіцерів. За проявлені героїзм і хороші організаторські здібності у війні з білофінами майора М. П. Батюка затвердили на посаді командира стрілецького полку.

Велику Вітчизняну війну зустрів біля західних кордонів країни. Під час оборони Москви воїни М. П. Батюка виявили героїзм і безприкладну хоробрість.

М.П. Батюка підвищили в званні до підполковника і направили для формування нової дивізії, яка зайняла оборону в районі тракторного заводу в Сталінграді.

За героїзм і мужність, проявлені у боях під Сталінградом командир дивізії М. П. Батюк був нагороджений орденом Червоного Прапора та орденом Кутузова II ступеня. Дивізії присвоїли звання гвардійської Червонопрапорної, а командир став генерал-майором.

При форсуванні річки Сіверський Донець М. Батюк помер від інфаркту. Похований в місті Слав’яногорську на Донбасі.

Вдячні охтирчани в пам’ять про свого мужнього земляка назвали його іменем одну із вулиць міста. Про нього нагадує і меморіальна дошка, встановлена на приміщенні школи №1.



Бездрабко Валентина Василівна
(25.09.1970)
Кандидат історичних наук

Народилася в місті Охтирка в сім’ї робітника. Закінчила охтирську загальноосвітню школу №8 (1987р.) з відзнакою. Вищу освіту здобула в Харківському державному університеті (1994р.). З 1987 року працювала в рідній школі лаборантом. Згодом перейшла до школи №1 на посаду педагога-організатора. З 1992 року працює викладачем історії. Закінчила аспірантуру.

В 2000 році захистила дисертацію в інституті української археології та джерелознавства ім. М.С.Грушевського HAH України. Дисертацію присвячено історіографічному аналізу журналу Українського комітету краєзнавства - "Краєзнавство" (1927 -1930 р.).

За сумісництвом В. В. Бездрабко працює у вищій школі. Авторка більше 20 наукових праць, які надруковані у різних збірниках, журналах. Неодноразово брала участь у наукових конференціях. Про В. В. Бездрабко неодноразово писали місцеві газети "Прапор перемоги", "Роксолана".



Бездрабко Михайло Михайлович
(1910 -1990 р.)
Герой Соціалістичної Праці


 Виріс в простій селянській родині. Батьки рано померли. В 1929 р. почали створювати колгосп "Нове життя". Він був одним з організаторів колгоспу. Після служби в армії працював брига­диром. З 1938 до літа 1941 був головою правління колгоспу. Потім війна. Служив мол. сержантом, навідником зенітної гармати. За участь у боях нагороджений орденами Слави III ступеня і Червоної Зірки, медаллю "За відвагу". З 1946 по 1958 працював в колгоспі "Нове життя" рільником і заступником голови колгоспу. Після укрупнення артілі з 1959 по 1971 трудився бригадиром комплексної бригади колгоспу "Червона Зоря". За успіхи у зростанні виробництва і заготівлі зерна Президією Верховної Ради СРСР указом від 23 червня 1966 р. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка. Нагороджений орденом Трудового Червоного прапора, має і медалі. Неодноразово обирався депутатом міської і районної рад .



Берест Олексій Прокопович
(березень 1921 - 3 листопада1970)

 Народився в с. Горяйстівка в сім’ї селянина. В одинадцять років залишився круглим сиротою. Семирічки не вдалось закінчити. В 1937 році, дописавши зайвих два роки, вступає на курси при машино-тракторній станції, що організувались в Чупахівці. Успішно закінчивши їх, працює в Чупахівській МТС. У жовтні 1939 року пішов добровольцем у Червону армію. Брав участь у боях на фінській війні у складі 2-го полку зв’язку Ленінградського округу. З 22 червня 1941 року на фронтах війни. З грудня 1943 по вересень 1944 року навчався в Ленінградському військово-політичному училищі РСЧА ім. Ф. Енгельса. Після випуску його направляють на Перший Білоруський фронт. Там він потрапив у 756-й стрілецький полк, якому у складі 150-ї стрілецької дивізії випало вінчати довгождану Перемогу Червоним прапором на куполі рейхстагу. З березня по травень одержав три ордени - Червоної Зірки, Вітчизняної війни 1 ступеня і Червоного Прапора. Після закінчення війни продовжував службу в Групі радянських окупаційних військ. Був парторгом дивізіону, а потім секретарем партбюро окремого батальйону зв’язку 1 ударної армії. З листопада 1945 року призначається заступником начальника одного з підрозділів зв’язку на Чорногорському флоті в Севастополі.

У 1948 році Берест зняв флотську форму. Демобілізувавшись, він переїхав з сім’єю на батьківщину дружини - в Ростов-на-Дону. Працював заступником директора по політчастині спочатку в Остров’янській, потім у Куберляєвській МТС, що в Орловському районі Ростовської області. На початку п’ятдесятих років О.Береста направили на нову ділянку роботи у Неклинівський район Ростовської області очолити районну кіномережу.

В 1954 році разом з родиною переїхав до Ростова-на-Дону, де пішов працювати на "Ростсільмаш".

Загинув трагічно в 1970 році, рятуючи дівча на залізничному полотні в м. Ростов. В 1974 році біля сталеплавильного цеху був відкритий меморіал пам’яті О.П.Береста. Ім’я героя присвоєно рідній йому Горяйстівській восьмирічці і одній з вулиць Охтирки. В селі біля школи встановлено меморіальну дошку.


Білецька Віра Юхимівна
(11 серпня 1894 – 1933)
Відомий етнограф, фольклорист, народилася в м.Охтирка

Віра Юхимівна одна з перших почала вивчати народну творчість робітників, зібрала і видала багато шахтарських і заробітчанських пісень ("З студії над сучасними піснями", 1926; "Шахтарські пісні", 1927; "Заробітчанські пісні", 1930).

В. Білецькій належать праці про традиційний український народний одяг. ("Вишиті кожухи в Богодухівській окрузі на Харківщині", 1927; "Українські сорочки, їх типи, еволюція та орнаментація", 1929.) Працювала також у галузі літературно-етнографічних взаємозв’язків.



Білинник Петро Сергійович
(01.10.1906 p. - 14.10.1998 p.)
Народний артист CPCP з 1945 p.
Співак

Ім’я Петра Сергійовича Білинника добре відоме широкому колу слухачів (переважно старшого віку). Сила таланту народного артиста не залишала нікого байдужим. М’який хвилюючий тенор під корював усіх глядачів.

Дитинство майбутнього співака минуло в Охтирці, де він народився в родині робітника-бондаря. Батько також був щедро наділений від природи прекрасним голосом. Він керував церковним хором, розумівся в хоровому мистецтві та нотах.

Петро навчався в Охтирському технікумі, по закінченні його потрапив на Донбас.

У 30-х роках працював на заводах Харкова, продовжував навчатись в гірничому інституті. А пісня кликала.

В 1933-36 рр. навчався у Харківській консерваторії по класу професора Р.С.Вайн. Після навчання несподівано потрапив у Москву. У 1939 р. пройшов відбірковий конкурс, який тривав 90 днів (було прослухано більше 2000 чоловік). В оперну студію Великого театру конкурсною комісією було зараховано шість чоловік. Серед них П.С.Білинник - "ліричний тенор красивого тембру".

В 1940 році повертається до Харкова. У війну його пісня стала зброєю. Працював у Київському театрі опери і балету. В 1946 році йому присвоєно звання заслуженого артиста УРСР, а в 1951- народного артиста республіки. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.


Борисенко Сергій Григорович
(1911 р.)
Український вчений у галузі гірничої справи.

Народився у 1911 р. в м. Охтирці.

У 1937 р. закінчив Московський інститут кольорових металів. З 1949 р. - доцент Криворізького гірничо-рудного інституту. З 1952 p.- доцент, потім професор Дніпропетровського гірничого інституту.

Дисертацію на здобуття вченого ступеня-доктора технічних наук на тему" Дослідження камерних систем розробки рудних родовищ" захистив у 1961. Звання професора присвоєно у 1963 р.

Наукові роботи проводив у галузі гірничого тиску. Вивчав поле напруг у блоках переважно методом фотопружності. Запропонував методи розрахунку на міцність основних елементів блоків. Є друковані праці.


Бородаєвський Сергій Васильович
(28 серпня 1870 -1942 р.)

Був деканом економіко-кооперативного факультету Української господарської академії. Також завідував кафедрою історії і кооперації. У 1928 р. отримав міжнародну премію Монтаго-Бертона.

 Народився в Охтирці в родині титулярного радника штатного охтирського повітового училища В.Й.Бородаєвського. Закінчив юридичний факультет Харківського університету. З 1896 року починає працювати у відділі дрібного кредиту Державного Банку, а згодом старшим ревізором в Управлінні дрібного кредиту при Держбанку Росії. В 1910 р. став директором департаменту Міністерства Торгівлі і Промисловості у Петербурзі.

Брав активну участь у Всеросійських кооперативних з’їздах і започаткуванні союзного будівництва української кооперації, відвідував іноземні кооперативні організації.

Сергії Васильович займався викладацькою діяльністю. Читав лекції про кооперацію на Вищих Комерційних Курсах та в Політехнічному інституті.

Займався науковою роботою. Майже всі праці присвячені вивченню кооперативного питання і ролі кредиту у розвитку сільського гос подарства.

Під час визвольних подій С. Бородаєвський брав активну участь у створенні центральних українських кооперативних установ, був організатором і головою Ради Всеукраїнського Об’єднання Виробничих Кооперативів "Трудсоюз". У 1918 році товаришував з міністром торгівлі і промисловості в уряді гетьманом П. Скоропадським.

В 1919 р. С.В. Бородаєвський вимушений був емігрувати з України.

Професор Бородаєвський викладав історію і теорію кооперації, в Міжнародній Академії в Брюселі та Сорбоні в Парижі у 1921-1922 р.

З 1923 року був професором Українського Торгово-господарського інституту в Празі, Української Господарської Академії в Подебрадах.

Підручники С.В. Бородаєвського "Історія кооперативного кредиту" (1923), "Історія кооперації" (1924), "Теорія і практика кооперативного кредиту" (1925) належать до найкраще опрацьованих довідників у галузі кооперативної науки.

Сергій Васильович залишив велику наукову спадщину. Це 50 великих наукових праць українською, російською, французькою, німецькою, англійською, китайською та іншими мовами, понад 500 фахових статей, які були опубліковані у 22 країнах у 85 друкованих органах кооперативної преси.

У праці "Історія кооперації" С. Бородаєвський охопив порівняльний матеріал 40 країн світу.

За свою працю "Народногосподарські проблеми і мир" професор С. Бородаєвський отримав нагороду на міжнародному конкурсі.

Помер С.В. Бородаєвський у 1942 році у Празі.


Будовський Микола Дмитрович
(13.11.1959 р.)

Народився в селі Піщане Харківської області, закінчив сільськогосподарський інститут ім. В. В. Докучаева (1984 р., м. Харків, агрономічний факультет) 1984-85 р. працював агрономом Пархомівського відділку Харківської області. 1985-86 р. - науковий співробітник ІДСС. З 1996-2000 р. - заступник директора з рослинництва, головний агроном ІДСС. З 2001 р. - науковий співробітник ІДСС. Має 18 друкованих праць, кандидат сільськогосподарських наук. Був обраний депутатом Сонячненської сільської ради та районної ради народних депутатів.



Бузина Сергій Васильович
(20.07.1935 р. - 06.07.1992 р.).
Заслужений працівник культури

Народився в селі Куземин Охтирського району. З 1964 року працював директором Куземинського сільського будинку культури. В 1980 році закінчив Сумське державне культурно-освітнє училище. Першим у районі запровадив платні послуги в закладах культури. Багато зусиль доклав до створення музею історії села. Потім багато років його очолював. В 1988 році С. В. Бузині присвоєно почесне звання "Заслужений працівник культури УРСР".

Протягом багатьох скликань був депутатом Куземинської сільської ради.



Остап Вишня
(Губенко Павло Михайлович)
(13.11.1889 - 28.09.1956 р.)
Письменник-гуморист

Народився на хуторі Чечва поблизу с. Грунь Охтирського району в селянській сім’ї. Закінчив Зіньківську двокласну школу. Мріяв навчатись далі в Глухові у вчительській семінарії, але у батьків не було грошей. Закінчив Київську військово-фельдшерську школу, де він навчався на "казенні кошти" як син відставного солдата. Вчився чудово, багато читав.

По закінченні - служба в армії і робота в хірургічному відділенні лікарні.

В 1917 році вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.

Восени 1920 року Остапа Вишню заарештували, але через півроку звільнили.

Починаючи з 1924 року, щороку виходило по десять - п’ятнадцять книжок Остапа Вишні і деякі з них перевидавалися по п’ять - шість разів. А в 1929 року в Україні випущено рекордну кількість його видань - двадцять вісім.

7 грудня 1933 року було виписано ордер на арешт Остапа Вишні. Десять років він провів на півночі, в Печоро-Ухтинських таборах.

З грудня 1943 року його звільнено, але повністю реабілітовано 25 жовтня 1955 року. Правда, жити йому відтоді лишилося менше року… Та і в останні роки життя Остап Вишня часто виступав перед читачами, виходили його книжки: "День і ніч", "Молоді будьмо", "А народ війни не хоче", "Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся", "’Діла наші і діла не наші", "Мисливські усмішки", "Ось так і пишу", "Великі ростіть".

Помер і похований у м. Києві.



Власенко Сергій Іванович
(14 жовтня 1963 року)

Народився в с. Петрівка Харківської обл., закінчив агрономічний факультет Харківського сільськогосподарського інституту ім. В. В. Докучаєва у 1985 р. З 1987 р. - молодший науковий співробітник відділу землеробства, з 1993 р. - завідувач дослідним полем відділу землеробства, з 1998 р. - заступник директора з наукової діяльності. Має 18 друкованих праць, кандидат сільськогосподарських наук. Обирався депутатом Сонячненської сільської ради народних де­путатів.



Власовський Костянтин Іванович
(1863 – 1922 р.)
Художник

Народився на Охтирщині. Навчався в Полтавській військовій гімназії, потім у Петербурзькому артилерійському училищі, служив. Невдовзі полишив кар’єру військового. Працював в Охтирській управі.

Полотна художника - це маленький шматочок нашого минулого. Ранні картини: "Квартира петербурзького студента", "У відсутність їх благородія", "Море поблизу Одеси". Серії робіт: "Селянські типи", "Селянські хати". Костянтина Івановича називали майстром інтер’єру. На картинах, писаних маслом, на етюдах, малюнках олівцем - багато облич простого люду. Завжди Власовський брав участь у заходах на користь найбідніших. Близькими були йому ідеї передвижників. А.І.Куінджі, В. О. Сєрова. Пропонували йому брати участь у виставках, але художник відмовлявся від запрошень. Був вільним слухачем Петербурзької Академії мистецтв. Знаходячись на військовій службі в Одесі, відвідував художнє училище, в якому на той час викладали К. К. Костанді і М. Д. Кузнєцов. 15 листопада 1986 року в залах обласного художнього музею відкрилася перша виставка нашого земляка-художника К. І. Власовського.


Воронько Платон Микитович
(01.12.1913 – 10.08.1988р.)
Відомий український поет


Народився в селі Чернеччина в родині сільського коваля. Виховувався і навчався в Охтирському дитячому містечку. Закінчив Харківський автошляховий технікум, працював у Таджикистані.

Вчителював у Хухрі. З 1937 року навчався у Літературному інституті ім. О.М.Горького. В 1939 році добровільно пішов на фронт, брав участь у боях з білофінами. Під час Великої Вітчизняної війни - на фронті, потім - в партизанському з’єднанні С.А.
 Ковпака, де був командиром мінерів-підривників. Після Великої Вітчизняної війни продовжував навчання в інституті, працював у журналі "Дніпро".

Рідний край змальовує в таких творах: "З Німеччини в Чернеччину", "Пісня про Сумщину" (покладена на музику), "Гулова гора", "Коваль Микита", "На залізному шляху" та інших. Написав багато віршів для дітей. П.М. Воронько лауреат Державної премії СРСР, Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка, Республіканської комсомольської премії ім. М.Островського, премії ім. Лесі Українки і був депутатом Верховної Ради УРСР.



Галкін Олександр Іванович
(1 вересня 1935 року)
Член Національної Спілки журналістів України

Народився в с. Розсохувате в сім’ї хлібороба. Закінчив семирічку в рідному селі, після чого навчався в Києві на то­пографа. По закінченні працював техніком-топографом, потім був призваний в армію.

Працював ливарником у Рибінську Ярославської області. Згодом переїхав на Охтирщину. Був на заводі "Промзв’язок" слюсарем-складальником. Після двох курсів навчання на заочному відділенні історичного факультету Сумського педінституту ім. Макаренка перевівся до Харківського державного університету ім. О. М. Горького. В 1969 році отримує диплом викладача історії. Працював у школах та СПТУ, директором будинку вчителя в Охтирці. До виходу на заслужений відпочинок очолював Охтирський міський краєзнавчий музей.

З 1958 року друкується в періодичних виданнях. Пише вірші, оповідання, нариси, статті, фейлетони.

З 1980 року очолює Охтирське літературне об’єднання "Заспів". В останні десятиріччя О. Галкін друкується в багатьох газетах та журналах, окремих книгах та альманахах як України, так і за кордоном. Має свої книги: художньо-документальну повість про Івана Багряного "Ізгой", історичний роман "Смолоскипи запалено".



Голець Марія Дмитрівна
(21.07.1910 р.- )
Герой Соціалістичної Праці

Народилася в с. Олешня в родині селянина. Освіти не вдалося здобути. В роки Великої Вітчизняної війни допомагала партизанам. Після визволення Сумщини від німецько-фашистських загарбників очолила ланку в колгоспі "Червоний прапор". Вирощували жінки цукрові буряки, соняшник, зернові культури. Тяжкою була та праця. Руками удобрювали землю, і результат не забарився. За досягнуті успіхи в 1948 році ланковій Голець Марії Дмитрівні було присвоєно високе звання Героя Соціалістичної Праці.


Головченко Ілля Ілліч
(17.01.1905 – 05.01.1983)
Заслужений зоотехнік

Ще в двадцятих роках закінчив Харківський зоотехнічний інститут і поїхав працювати на північний Кавказ. Згодом став працювати старшим зоотехніком Охтирської МТС, райземвідділу. Коли гітлерівські війська наближались до Охтирки, Ілля Ілліч керував евакуацією худоби на схід Батьківщини. Там, на Уралі, й залишився працювати зоотехніком. Після визволення Охтирщини від фашистських загарбників він повертається назад і бере діяльну участь у відновленні тваринництва. Працював головним зоотехніком райземвідділу, районної сільськогосподарської інспекції. За досягнуті успіхи в розвитку тваринництва, багаторічну і бездоганну працю Указом Президії Верховної Ради Української PCP від 24 листопада 1950 року йому присвоєно звання заслуженого зоотехніка республіки. Нагороджений орденом "Знак Пошани" і трьома медалями.


Гловацька Катерина Іванівна
(27.09.1921 р.)
Відома українська перекладачка, прозаїк, літературознавець,кандидат філологічних наук, член Спілки письменників України

Народилася в Охтирці, в родині агронома. Закінчила місцеву десятирічку. Вищу освіту здобула на філологічному, факультеті Київського держуніверситет ту ім. Т. Г. Шевченка /1945р./ Обіймала редакторську посаду на Українському радіо, завідувала редакцією зарубіжної літератури видавництва "Веселка". Потім працювала викладачем у Київському державному Інституті культури, де захистила дисертацію, стала кандидатом філологічних наук, доцентом. На початку шестидесятих років захопилася перекладацькою діяльністю, бо бездоганно володіла російською, німецькою, польською мовами. Коло її творчих інтересів простяглеся від глибокої античності до нашого сьогодення. Найбільше К.Головацька переклала творів відомих німецьких авторів. Зокрема, повість Г.Фаллади "Страшні гості" /1962/, роман Г.Вайзенборна "Месник" /1964/, повісті Ф.Дюрренмата "Суддя та його кат", "Обіцянка", "Аварія" /1970/, К.Брукнера "Золотий фараон" /1973/, Е.Кестнера "Еміль і детективи" /1978/ та інші.

Особливо плідними для К.І.Гловацької були вісімдесяті роки. Вона стала автором перекладу надзвичайно популярного роману Е.М.Ремарка "На Західному фронті без змін", книги Г.Канта "Актовий зал".

Чимало творів К.Гловацької присвячені періоду античності. Як перекладачка, вона дотримувалась суворих правил, відстоювала новаторський дух часу, принцип максимального наближення до оригіналу.

Творчість К.Гловацької не була безхмарною. В шістдесяті роки відчувалися утиски української словесності і перекладацької діяльності також. Завідуючи в той же час редакцією зарубіжної літератури видавництва "Веселка", вона наполегливо відстоювала переклади А.Перепаді, "пробивала" твори В.Стуса та інших літераторів, які мислили прогресивно, неординарно. Директивні органи цього не проминули. Тому в 1971 р. К.Гловацькій довелося піти з видавничої роботи. Вона - одна з тих хто не піддався владі тоталітаризму, сміливо відстоювала національну культуру, мову, права українського письменника.



Головченко Іван Петрович
(04.08.1941 р.)
Член Всеукраїнської музичної Спілки, член Спілки журналістів України. Прозаїк, поет, самодіяльний композитор


 Народився в с. Високе. Середню школу закінчив у селищі Недригайлів, певний час проживав на острові Сахалін. Закінчив Сумське медичне училище, Ленінградський державний інститут культури.

Працював фельдшером на швидкій допомозі, секретарем райкому комсомолу; на різних посадах - від керівника самодіяльного народного хору до завідую чого районним відділом -  у сфері культури; завідуючим сільськогосподарським відділом, редактором обласних газет "Пошук", "Наша демократична Сумщина".

Лауреат багатьох республіканських та обласних конкурсів і фестивалів самодіяльної народної творчості, телетурніру "Сонячні кларнети". Має урядові нагороди і відзнаки. Вийшли романи "Обійми приви да", "Агонія", "Злочин без покари".



Горбушко Юрій Федорович
(30.10.1912 – 05.02.1945)
Герой Радянського Союзу

Народився в селянській сім’ї в м Охтирці. У1929 році переїхав до Харкова, влаштувався працювати на завод і одночасно навчався в автодорожньому технікумі. Після закінчення технікуму працював у Москві шофером.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, добровольцем пішов до Червоної Армії. Спочатку очолював автоколону по перевезенню боєприпасів на трасі Можайськ-Москва. З травня 1942 року, як водій танка Т-34, брав участь у боях проти фашистських загарбників. Воював   на Західному, Брянському, Центральному і Сталінградському, 1-му і 2-му Ук­раїнських та 1-му Білоруському фронтах. Був тричі поранений. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки та кількома медалями.

Звання Героя механіку-водію старшині Ю. Горбушку присвоєно посмертно у березні 1945 року.

У районі німецького міста Ной-Штраленберг мужньо воювали танкісти екіпажу, в якому був Ю. Горбуш з. Він знищив два танки, самохідну установку, десятки гітлерівців. Під час останньої контратаки ворожий снаряд влучив у танк…



Гордієнко Єгор Степанович
(1812 - 1897)
Фармаколог і фармацевт, доктор медицини, професор, громадський діяч

Народився в дворянській сім’ї в м. Охтирка. Виховувався в Харківській гімназії. У 1832 році закінчив з відзнакою медичний факультет Харківського університету. З 1833 по 1836 роки читав лекції з фармації з рецептурою. 1836-1837 рр. - ад’юнкт кафедри фармації і фармакології. З 1837 року - професор кафедри хімії. Одночасно в 1837-1838 рр. на­вчався і читав курс з фармації. У 1838 році захистив докторську дисертацію 1838-1859 рр - завідуючий кафедрою фармакології і фармації. Помер у Харкові.



Грицаєнко-Холодний Федір
(1814-)
Кобзар

Питання, де народився під Ромнами чи під Охтиркою дебатується ще й досі. Осліп Федір у 13 років. П’ять років навчався у кобзаря Назаренка з Будслободи під Грунню біля Куземина. Серед кобзарів-сучасників рейтинг Грищенка-Холодного був надзвичайно високим. На бандурі Грищенка-Холодного було 45 струн. Репертуар бандуриста багатий і різноманітний: Псалми, пісні, а також, думи "Івась Коновченко-Вдовиченко", "Бідна вдова, три сини", "Сестра та брат". “Втеча трьох братів з города Азова”, “3 турецької неволі", "Фесько Ганджа Андибер", "Маруся Богуславка", "Три сини Самарські", "Самійло Кішка", "Іван Богун". Відомо, що О. Вересай визнав першість саме за Грищенком-Холодним у справленні на слухачів враження. На жаль, відомостей про його життя і творчість дуже мало.



Грунауер Катерина Адольфівна
(1908 -)
Піонерка планерного спорту

Народилася в м. Охтирці. По смерті батька у 1914 році на австрійському фронті першої світової війни, вона з матір’ю та сестрою переїжджає до Харкова. Закінчивши у 1925 році школу, працює зав. бібліотекою в першому на Україні Харківському аероклубі. Потім - курси, льотна школа, перші успіхи як пілота-планериста, інструктора.

Працюючи інструктором ВЛПШ, Катерина Адольфівна виявила дивовижне терпіння і спокій, доброту і педагогічний талант. Вона виховала багатьох чудових пілотів. Чимало з них стали пілотами-випробувачами, рекордсменами, Героями Великої Вітчизняної війни. Грунауер була великим ентузіастом масового розвитку планеризму. Вона стала громадським інструктором у Москві, інспектувала гуртки планеристів та авіамоделістів. Була інструктором, а згодом -начальником Московських обласних курсів планеристів, інструктором планерної групи Червоної Армії.

А потім була війна. З чотирма дітьми К. Грунауер потрапила в Фергану. Працювала шофером, підтримувала групу льотчиків, котрі лікувались тут. Після війни мешкала в м. Жуковському Московської області. Часто приїзжала на свою дачу під Києвом. Чотири її сина стали авіаторами. Один з онуків - військовий льотчик першого класу.



Гусаковський Аполлон Селіванович
(1841 – 25.02.1875)
Композитор, хімік, представник «Могучої кучки»

Народився в м.Охтирці.

Його творчість високо цінували такі велетні музичної культури, як Римський-Корсаков, Кюї, Балакірєв, Стасов та ін. 1857 рік був найбільш щасливим у його короткому житті. Саме тоді 16-річного юнака з українського містечка Охтирки представили М. Балакірєву та членами його гуртка. Великий композитор був вражений здібностями Аполлона і почав з ним наполегливо займатися.

За короткий час музикант написав близько п’ятидесяти різножанрових творів. Проте матеріальне становище композитора залишалося вкрай важким. У 1859 році наш земляк вступив на факультет природничих наук Петербурзького університету і серйозно зайнявся хімією. Не полишав і композиторську діяльність. На одному з університетських кон­цертів він з великим успіхом виконав алегро "Да будет свет" із своєї незакінченої симфонії. Також Гусаковський створив уривки з музики до "Фауста", десятки фортепіанних творів. У 1862 році Аполлон, вже хворіючи на той час туберкульозом, не маючи засобів для існування, одружився.

Наш земляк подався до Німеччини, де кілька років вивчав хімію і сільське господарство. Намагався забезпечити велику сім"ю, - виховував чотирьох дочок. Повернувшись до Росії, викладав у землеробному інституті, здійснив поїздку до Охтирки, де мешкали батьки.

А. Гусаковський залишив у спадщину: кілька романсів, чисельні фортепіанні п’єси. Заслуговує на увагу "Дурацьке скерцо" для струнного оркестру, де автор висміює музичних діячів протилежного Балакірєву табору.

"Це був сильний композиторський талант", - так охарактеризував нашого земляка М.Балакірєв.



Дедюкін Михайло Михайлович
(1916 – 1982)
Професор. Засновник Пермського політехнічного інституту

Народився в Охтирці. Сім’я Дедюкіних мешкала у будинку №22, розташованому по колишньому провулку Зарічному.

Напередодні війни закінчив Ленінградський гірничий інститут. Після війни доцент, декан гірничого факультету Сибірського металургійного інституту. А у 1953 році М.М. Дедюкін призначений ректором гірничого інституту у Пермі, що його треба було ще організувати.

Незабаром ВУЗ був перетворений на політехнічний. Організовано 75 кафедр на 18 факультетах. Досягнення інституту зідзначені 147 медалями та 10 дипломами.



Долгий Степан Іванович
(22.08.1912 – 1949)
Герой Радянського Союзу

Народився в с. Олешня Охтирського району. У 1939 році закінчив 9 класів Чупахівської середньої школи. Після навчання на курсах бухгалтерів працював у колгоспі. У липні 1941 року був призваний до армії.

16 вересня 1943 року прийняв бій біля села Дроздовка Ніжинського району на Чернігівщині проти 8 фашистських танків. Першим снарядом артилеристи підбили головний танк. Тоді сім німецьких танків розгорнувшись в бойовий порядок, пішли на одну гармату. Були поранені навідник і піднощик снарядів. Степан Долгий залишився один біля гармати.  Він загинув на бойовому посту, але ворога не пропустив.

Степану Івановичу Долгому 16 жовтня 1943 року було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його ім’ям названа одна з вулиць в його рідному селі Олешня.


Дорошенко В’ячеслав Антонович
(01.01.1951 року)

Народився в с. Довжик, Сумської обл. Закінчив Харківський сільськогосподарський інститут ім. В.В.Докучаєва в 1973 році, агрономічний факультет. З 1973-1975 р. молодший науковий співробітник відділу землеробства ІДСС; 1975-1976 рр. старший науковий співробітник відділу землеробства ІДСС. З 1993 р. провідний науковий спеціаліст відділу землеробства ІДСС. Має 45 наукових праць, а також є упорядником багатьох рекомендацій з вирощування цукрового буряку. Кандидат с/г наук. Був обраний депутатом Сонячненської сільської Ради та депутатом районної Ради народних депутатів.


Дяченко Лавр (Лаврентій) Іванович
(23.08.1900 – 22.12.1937)
Український поет, перекладач, публіцист

Народився в с. Грунь. Освіту здобув самотужки. У неспокійних і нестабільних двадцятих Лавру Дяченку довелося працювати у Полтаві, де він редагував газети "Робітник", "Більшовик Полтавщини", журнал "Наше слово", друкував свої вірші у місцевій пресі. У 1922 році вийшла друком перша (і остання) збірка віршів нашого земляка "Червоний шлях".

У наступні роки Л. І. Дяченко спробував свої сили у публіцистиці. Він збирав матеріал для історичного нарису "Боротьба за радянську владу на Полтавщині в 1917-1918 рр.". У 1928 році згаданий нарис побачив світ. Л. І. Дяченко одним з перших переклав українською мовою "Інтернаціонал". У тридцятих роках поет працював у Харкові та Києві, належав до літературного об’єднання "Гроно". Він писав вірші, публіцистичні статті. Не вдалося Л. І. Дяченку уникнути "червоного терору". У1937 році його арештували. 22 грудня цього ж року розстріляли у Києві під час сумнозвісної "операции по борьбе с кулачеством, уголовниками и иными антиобщественными элементами". Л. I. Дяченко був реабілітований у 1956 році.


Дехтяренко Андрій Миколайович
(17.05.1909 – 11.07.1942)
Герой Радянського Союзу

Народився в с. Грунь Охтирського району в бідній селянській сім’ї.

У 1924 році закінчив сім класів місцевої школи, працював у сільському господарстві. 1931 року був призваний до Червоної Армії. Навчався у 1-й Червонопрапорній школі військових льотчиків, служив у різних авіаційних частинах. Участь в боях проти німецько-фашистських загарбників брав з березня 1941 року.

12 літаків знищив командир винищувального полку A.M. Дехтяренко. Він вивіз з хутора Плав Валдайського району пораненого льотчика, свого друга О. Маресьєва.

A.M. Дехтяренко загинув в повітряному бою влітку 1942 року.

Посмертно йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.


Задорожний Борис Якимович
(11.06.1923 – 18.10.1993)
Український вчений в галузі медичних наук

Народився у 1923 р. в м. Охтирка. У 1951 р. закінчив Харківський медичний інститут і з 1952 року працює у ньому асистентом, доцентом, а з 1966 - завідуючим кафедрою дерматології і венерології. З 1959 р. - ректор інституту. Дисертацію на тему: "Матеріали до вивчення променевих уражень шкіри" на здобуття вченого ступеня доктора медичних наук захистив у 1966 р. Звання професора присвоєно у 1967 р.

Наукові дослідження присвячені різним питанням дерматології. Вивчав променеві ураження шкіри. Нагороджений двома орденами та двома медалями. Має ряд друкованих праць.


Ісіченко Михайло Олександрович
(1913 -1985)
Художник-графік, член спілки художників


Народився в м. Охтирка. Сім’я жила по вулиці Фрунзе.

Вже зрілим художником взяв участь у підготовці та проведенні VI Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві (1958). Його праці експонувалися в прес-клубі під час роботи міжнародних виставок "Автоматизація - 69", "Інполіграфмаш - 69", "Взуття - 69".

Він був переможцем конкурсу оформлення кондитерських виробів. Саме ним оформлена коробка для шоколадних цукерок була визнана кращою.

Картини Ісіченка користувалися популярністю, його полотна прикрашали посольство колишнього СРСР в Алжирі - деякі придбані любителями живопису з Великобританії та Німеччини.

У 1979 році художник передав багато своїх творів Охтирському краєзнавчому музею. Це, зокрема, картини "Рідні простори", "Осінній мотив", "Квіти садові", «Голубий вечір», рекламна та декоративна графіка.



Кисличенко Надія Василівна
(10.04.1957)
Заслужений працівник культури

Народилася в м. Охтирці в сім’ї робітника. Закінчила Охтирську загальноосвітню школу І-ІІ ступенів №8 (1973 р.). Вищу освіту здобула в Київському державному інституті культури ім. Корнійчука (1980) за спеціальністю «Культурно-освітня робота».
 Під час навчання 1976-1980 р. працювала в Київському Палаці піонерів керівником ансамблю бандуристів, 1980-1984 р. - методистом по обрядах охтирського Будинки культури, з 1986 - завідуючою відділом культури. В 1999 році за значний вклад в розвиток культури присвоєно звання "Заслуженого працівника культури".


Казьмін Іван Петрович
(18 жовтня 1900 р., очевидно, за старим стилем)
Кандидат географічних наук, доцент

 
Народився в с. Олешня. В 1908 році розпочав навчання в місцевій церковно-приходській школі, яку закінчив у 1912 році (2 роки навчався в 3-му класі). Тяжкі умови життя не давали реалізувати потягу до навчання далі. Та хлопчина вперто самотужки працював над каліграфічним письмом. Результати не забарилися. Дякуючи клопотанням діда, хлопця взяли учнем волосного писаря. Далі в музейних записах знаходимо замітки, що по закінченні середньої школи з 1924 по 1926 р. він був секретарем Олешнянської сільради. Пізніше в Харкові одержав вищу освіту. В далеких родичів Івана Петровича, які проживають в Олешні в даний час, зберігся друкований матеріал автобіографічних заміток. На жаль, автор описує свої дитячі роки. Скупі згадки про те, що три тижні працював агентом в Лебединському карному розшу­ку. Був членом правління Олешнянського кредитно-кооперативного товариства. Доцент, кандидат географічних наук, зав. кафедрою геодезії, аспірант Української академії наук.

Судячи з тексту, записи зроблені в 1970 році. Тоді Іван Петрович проживав в Києві на Русанівці. Знайдений матеріал, очевидно, є першою частиною автобіографічних згадок.



Задорожний Григорій Кирилович
(17 березня 1918 року- 5 січня 2006 року)
Герой Радянського Союзу

 Народився в с. Стара Іванівна Охтирського району. Навчався в місцевій школі, працював у кол­госпі. 1938 року, був призваний до Червоної Армії. Служив на Далекому Сході, набув там спеціальність зв’язківця. Після закінчення строку військової служби повернувся в рідне село, трудився на колгоспних ланах. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, пішов на фронт. В боях з ворогом був тяжко поранений і контужений. За бойові заслуги нагороджений медаллю "За відвагу".

У вересні 1943 року серед тих, кому першим довелося форсувати могутню річку Дніпро, був і наш земляк Г.К. Задорожний - командир відділення зв’язку стрілецького полку.

Вночі група зв’язківців, в якій був сержант Задорожний, почала переправлятися через річку опускаючи у воду телефонний кабель з тягарем. їх помітили гітлерівці і відкрили по сміливцях вогонь. З 18 чоловік лише Григорію Кириловичу і ще чотирьом солдатам вдалося добратися до протилежного бере га, де і закріпилися на невеликому плацдармі. Встановили зв’язок зі штабом полку.

Кілька атак відбили радянські воїни, і плацдарм утримали. Сержант Задорожний керував боєм і корегував вогонь "Катюш". А вночі по умовному знаку, який передав Григорій Кирилович, почалася переправа основних сил полку. Тільки в січні 1944 року дізнався, що за мужність і відвагу, виявлені при форсуванні Дніпра, йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка». В данний час проживає в с.Стара Іванівна.



Кисіль Микола Павлович
(1925 -)
Герой Соціалістичної праці

Народився в с. Мошенка Охтирського району. Після евакуації колгоспу "9 Січня" (с. Мошенка) в Урюпінський район, працював у тамтешньому радгоспі. В грудні 1942 р. 17-річного юнака призвали до армії. Захищав місто на Волзі і воював у повітряно-десантних військах на різних фронтах. Штурмував Відень, визволяв Прагу. Нагороджений медалями. Демобілізувався в 1950 році, деякий час працював на Харківському заводі ім. Малишева, Охтирському заводі "Промзв’язок", згодом комбайнером в Охтирській МТС. У 1959 році після ліквідації МТС працював в колгоспі "Червона зоря".

В 1964 році за вирощування цукрових буряків без затрат ручної праці на городжений Орденом Леніна. З 1969 р. - бригадир тракторної бригади №2. За досягнення високих показників у вирощуванні зерна і технічних культур в 1977 р. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і золотої медалі "Серп і Молот". Після виходу в 1985 році на пенсію Микола Павлович очолював ревізійну комісію господарства.



Зубко Володимир Іванович
(02.06.1957 року)
Людина 1998 року Охтирського району)

Народився в с. Комиші в сім’ї колгоспника. Закінчив Комишанську середню школу (1974 р.), навчався в ПТУ №7, потім служив в армії.

Після закінчення М.-Висторопського радгоспу-технікуму ім. Рибалка прийшов працювати у вересні 1980 року у колгосп помічником бригадира рільничої бригади №1. Закінчив Сумський філіал Харківського сільськогосподарського інституту ім. В. В. Докучаєва. З лютого 1990 року обраний головою місцевого колгоспу. У даний час очолює TOB "Комишанське", яке є одним з кра­щих у районі.



Кривогуз Олександр Єгорович
(01.12.1937 року)
Заслужений вчитель України

Народився в с. Олешня в сім’ї робітника. Середню освіту здобув в Олешнянській семирічній школі (1945-1952 р.), Чупахівській середній школі (1952-1955 р.). Потім деякий час працював електрослюсарем на шахті "Кадієввугілля". У 1956 році повернувся у рідні краї. З 1957 року розпочав навчання на історичному факультеті Харківського державного університету ім. М. Горького. Має більше 40 років педагогічного стажу. Працював у Гнилицькій, Новопостроєнській, Литовській школі. А з 1977 року - в Комишанській середній школі директором. За бездоганну працю нагороджений медаллю "За доблесний труд", значком “Відмінник народної освіти".



Кучмай Гнат Миколайович
(26.05.1896 – 17.09.1943)
Вчений селекціонер

Народився 26.05.1896 р. в Охтирці. Закінчив церковно-приходську школу. Працював в Охтирській друкарні. В 1912 р. вчився в Харкові на приватних курсах. Був призваний до царської армії. В 1918-1919 роках працював у Першій Київській радянській друкарні складачем при іноземному відділі. Вступає до лав Червоної Армії. У 1923 р. розпочав навчання у сільськогосподарському інституті. Написав ряд наукових статей. З 1930 р. працював на дослідній станції лікарських рослин, що містилася в селі Березоточа поблизу Лубнів. Займався селекцією. В кінці 1935 - на початку 1936 року жив у Москві. У1937 році був заарештований. Помер, як значиться у свідоцтві, 17 вересня 1943 р. від запалення легень. В 1961 р. Г.М. Кучмая було реабілітовано (посмертно). За довідкою СБУ розстріляний у Лубенській в’язниці 1937 р.


Кулик Олексій Андрійович
(02.08.1945 року)
Кавалер орденів Трудової Слави

Народився в с. Шаболтаєве в сім’ селянина. Закінчив В’язівську середню школу. Працював у колгоспі "Жовтень" комбайнером. За вагомі трудові здобутки нагороджений орденами Трудової Слави III ступеня (14.02.1975 р.), II ступеня (12.04.1979 р.), І ступеня (06.06.1984 р.).



Кобзар Валерій Валентинович
(01.05.1954 року – 4 серпня 2003 року )
Людина 1997 року Охтирського району


 Народився в м. Охтирка. Закінчив середню школу №4 (1971р.), працював на заводі "Промзв’язок". Служив у лавах Радянської Армії. Потім навчався у м. Дніпропетровську в середній спеціальній школі міліції. Вищу освіту здобув у м. Києві у вищий школі міліції (1984 р.). Пройшов шлях від оперуповноваженого до начальника Охтирського міськрайвідділу Міністерства внутрішніх справ. Відзначений багатьма державними нагородами. У 1997 році полковника міліції Кобзаря Валерія Валентиновича Охтирщина визнала "Людиною року".



Корабельський Валерій Іванович
(1940 р.)
Доктор технічних наук, професор Національного Технічного Університету «КПІ»


Народився в м. Охтирка. Після закінчення з відзнакою технікуму механізації і електрифікації сільського господарства був направлений для продовження навчання у Харківський інститут механізації та електрифікації. Після його закінчення три роки вів викладацьку діяльність у рідному технікумі.

У 1969 р. вступив до аспірантури Харківського автодорожного інституту, потім був переведений до аспірантури Київського політехнічного інституту.

Після захисту в 1972 р. кандидатської дисертації Корабельський В.І. працює в КПІ. З 1989 р. - він професор кафедри геометрії та комп’ютерної графіки. Закінчив докторантуру і в 1989 р. захистив докторську дисертацію (Челябінськ, ІМЕСГ).

За роки наукової діяльності Корабельський В.І. разом зі своїми учнями одержав понад 70 авторських свідоцтв та патентів, надрукував 3 монографії та 120 дописів. 31990 р. співпрацює з "ISTRO" (Міжнародний інститут екології грунтів, Бельгія), бере участь в міжнародних конференціях, його праці друкуються в іноземних наукових журналах.

Одним із яскравих захоплень є альпінізм, яким Корабельський В.І. займається з 1959 p .: здійснив 150 сходжень в горах Кавказу, Тянь-Шаню, Паміру, Альп. Серед них більше десяти - 5-ї вищої категорії складності. Двічі був призером першості України.

До його хобі можна віднести й гумористичний малюнок. Друкується у відомих газетах та журналах, видані його альбоми, є міжнародні виставки (Росія, Казахстан, Латвія, Португалія, ФРН, Австрія, Болгарія).



Лебединець Людмила Олександрівна
(17.04.1925 – 22.12.1999)
Людина року Охтирського району за 1995 рік. Заслужений вчитель України

Народилася в с. Грунь. 40 років жила турботами школи: Грунської середньої, Першо-травневої восьмирічної і Грунської середньої школи-інтернату, Олешнянської середньої. За самовіддану, сумлінну працю їй було присвоєно звання "Відмінника народної освіти України" та "Заслужений вчитель України".

 З 1990 року була обрана заступником голови Грунської сільської ради, а з грудня 1992 року працювала громадським директором лтературно-меморіального музею Остапа Вишні.

За великий внесок у вихованні любові до рідного краю, його історичного минулого рішенням восьмої сесії районної ради від 2 лютого 1996 року Л.О. Лебединець присвоєно Почесне звання "Людина року Охтирського району" за 1995 рік.



Мандрика Іван Кирилович
(1911 - )
Український художник-графік

Народився український художник-графік в Охтирці. Учасник Великої Вітчизняної війни. Працював у галузі станкової графіки, сатири та плаката. Основні твори: "Робота", "Рада безпеки", "Платформа", (1951); "Нудьга за Україною, або Бабака Бібісіха" (1957), плакат "1917-1967", карикатури на сатиричні малюнки в газетах і журналах (31949) та інші.

Брав участь у виставках: республіканських та всесоюзних з 1951, зарубіжних з 1957р.

Нагороджений орденами Вітчизняної війни 2-го ступеня, Червоного Прапора, Червоної Зірки та медалями.



Мотренко Микола Степанович
(03.08.1937)
Член спілки журналістів України
Людина року Охтирського району.


 Народився в с. Качанівка. Закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету (1970). Багато років працював головним редактором міської газети “Прапор перемоги”, заступником голови Охтирської районної ради. У 1970 році займався пошуками матеріалів про бойовий і трудовий шлях земляка - учасника штурму рейхстагу О.П.Береста. На документальних матеріалах написав повість "Я прикрию!". З під пера вийшли книги "Романова свіча", “Хто в мене батько”. В 2009 році вийшла книга «Винна яблуня».  Публікувався на сторінках періодичних видань, у збірнику видавництва “Правда”, “Знамя Победы”.


Лейбович Анатолій Соломонович
(07.01.1948 року)
Кандидат сільськогосподарських наук (1985 р.), заслужений працівник сільського господарства України

Народився в с. Грунь. Закінчив середню школу зі срібною медаллю в 1965 р. Навчався в Українській сільськогосподарській академії в м Київ на факультеті агрохімії та ґрунтознавства. З 1970 року працює на Іванівській ДСС спочатку молодшим науковим співробітником відділу селекції цукрового буряка. 3 1974 по 1977 р. - старший науковий співробітник відділу селекції цукрового буряка; 1977-1981 р. - заступник директора з наукової роботи ІДСС; з 1981 р. - заcтупник директора з науково-виробничої роботи ІДСС; з 1998 р. - директор Іванівської дослідно-селекційної станції. Має 25 наукових праць, є автором гібриду цукрових буряків ЧС-33, співавтором гібриду "Олександрія" та гібриду Іванівсько-Веселоподолянський ЧС-85. Був обраний депутатом Сонячненської сільської ради народних депутатів.


Міняйло Михайло Павлович
(1924 – 1991)
Народний умілець, талановитий різьбяр з Охтирки.
Член спілки художників з 1985 року

Народився у с. Куземин Охтирського району. Михайло Павлович багато років працював кочегаром. Засипав вугілля в пічку, а сам брав до рук теплий шматок дерева, щоб воно розпочало згодом своє друге життя - в поетичних образах з народних пісень і казок, з шевченківського "Кобзаря", з нашого сьогодення…

Творчість цього   народного майстра привертала увагу насамперед своєю самобутністю. Хвилює щирість почуттів, які тонко передані ним в тематичних композиціях та на народні теми. Роботи М.П. Міняйла прямо з виставок закуповува­лись музеями.

Довго і важко йшов Михайло Павлович до визнання. А як починав? "У місті Златоусті я познайомився з художнім лит­вом, що справило на мене велике враження, після чого я почав займатися різьбою по дереву. В 1961 році виїхав у Куземин до своєї матері, де жив майже 10 років. На цей період і припадає активний початок творчої діяльності. За ним - регулярна участь у республіканських виставках".



Литовченко Іван Семенович
(08.07.1921 – 1996)
Український художник декоративного та монументального мистецтва

Народився у с. Бугруватому. Закінчив Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва (1954). Учасник Великої Вітчизняної війни.

Працював у галузі декоративного та монументально-декоративного мистецтва. Основні твори: тематичний килим "Україна в сім’ї братніх республік" (1957 р.); панно "Дружба народів" в аванзалі Головного павільйону. Виставки передового досвіду в народному господарстві УРСР; мозаїки в інтер’єрах Київського річкового вокзалу (1961 р.) та Бориспільського аеропорту (1965 р.) (у співавторстві з В. Ламахом та Є. Котковим); гобелен "Пісня про вуса" для Палацу одруження в м. Олександрії (у співавторстві з М. Литовченко і В. Прядком) (1969 р.) та інші. Брав участь у виставках: республіканських з 1957 р., всесоюзних з 1967 р., зарубіжних з 1958 р.

Нагороджений орденом "Знак Пошани". Лауреат Шевченківської премії 1998 року (посмертно ) за гобелен-триптих "Витоки слов’янськоїписемності".



Молоштанов Микола Іванович
(06.07.1908  )
Художник станкового живопису

Народився художник станкового живопису у с. Литовка. Закінчив Харківський художній інститут (1929). Вчителі з фаху - С.Прохоров, М.Шаронов.

Учасник Великої Вітчизняної війни. Працював у галузі станкового живопису. Основні твори: "Електромолотьба в колгоспі" (1935); "Відпочинок" (1936); панно "Збір урожаю" для павільйону Української PCP на Всесоюзній сільськогос­подарській виставці (1959); "Пароплав "Росія" в Ялтинському порту" (1957); триптих "Свято врожаю" (1967) та інші.

Брав участь у виставках: республіканських з 1952, всесоюзних з 1957.

Нагороджений орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня та медалями.



Огреб Іван Павлович
(07.03.1921 – 17.12.1994)
Герой Соціалістичної праці

 Народився в м. Охтирка в сім’ї селянина. З дитинства доглядав тварин, ростив хліб. В школі навчався добре. Коли підріс, пішов працювати в колгосп. В 1940 році служив в армії. Попав на Далекий Схід, в артилерійську частину. Там і застала війна. Дивізію перекинули до самого кордону. В 1944 році став командиром обслуги гармати, був поранений осколком але скоро повернувся в стрій. За виявлену сміливість при визволенні Китаю від японських загарбників був нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни І ступеня, медалями "За боевые заслуги", ‘За победу над Японией", "За отвагу". Повернувся додому і пішов працювати в колгосп. Господарству були потрібні спеціалісти, тому Івана Павловича послали на навчання в Харківський сільськогосподарський технікум. Після його закінчення працював в колгоспі головою. Любов до землі, працелюбство допомогли підняти колгосп на рівень передових господарств.

Його праця була високо оцінена. Він нагороджений орденами Жовтневої революції. Дружби народів, "Знак пошани". А в 1971 році за успіхи, досягнуті в сільському господарстві, за самовіддану і доблесну працю Огребу І.П. було
 присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна й Золотої медалі "Серп і молот".



Пилєв Олександр Павлович
(10.03.1928)
Український художник, скульптор.
Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1980 р.

Уродженець с. Пилівка Охтирського району". Закінчив у 1953 році Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Твори: композиції "Іскрівець" (1957 р.), "Гайдамаки" (1964 р.), "Соняшник" (1967 р.), портрети А.Кос-Анатольського (1961 р.),   маршала І.С.Конева (1982), пам’ятник Я. Галану у Львові (1972р., у співавторстві). Брав участь у республіканських виставках з 1957р., нагороджений медалями.



Панченко Григорій Степанович
Заслужений вчитель України (1988 р.)


 Народився в с. Ясеновому в сім"ї колгоспників. Навчався в Ясенівській 7-річній школі, потім в Охтирському педучилищі (1951-1955 р.). після закінчення училища працював у Липівській 7-річній школі Талалаївського району Сумської області вчителем фізичного виховання. У 1955-1958 р. - служба в армії. Потім знову на викладацькій роботі в школах Чернігівської області. В 1961-1967 р. навчався в Полтавському педагогічному інституті. З серпня 1967 року - директор Бугруватської середньої школи. Нагороджений орденом "Знак пошани", медаллю "За доблесну працю", "Ветеран праці". Зараз перебуває на заслуженому відпочинку.



Пилипенко Михайло Васильович
(26.12.1922 - 1944)
Герой Радянського Союзу

 Народився в с. Чернеччина Охтирського району. Навчався в семирічці, потім працював у колгоспі. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, був призваний до Червоної Армії. В 1942 році закінчив курси командирів взводів. В діючій армії (з лютого того ж року) воював на Північно-Західному, Західному, 2-му Українському фронтах. У1943 р. був поранений.

Умілий командир, хороший організатор, він проявив особливу хоробрість біля с. Свидовок. Бійці батальйону під командуванням майора М.В. Пилипенка на трьох човнах під ураганним вогнем форсували річку Дніпро, зав’язали тяжкі бої й далеко просунулися вперед. Недалеко від м. Сміла Черкаської області батальйон одержав бойове завдання -оволодіти хутором Холодний Яр. Незабаром населений пункт був взятий, але німці пішли в контратаку під прикриттям десяти "тигрів". В цьому бою майор Пилипенко виявив особисту відвагу, а також уміння керувати батальйоном у складних бойових умовах.

За героїзм і мужність при форсуванні Дніпра 22.02.1944 р. Михайлу Васильовичу Пилипенку присвоєно звання Героя Радянського Союзу . В одному з жорстоких боїв у травні 1944 року М. В. Пилипенко загинув, його ім’ям названа одна з вулиць с.Чернечина та школа, в якій він навчався.


Петренко Є. Ф.
(05.12.1880 – 26.10.1951)
Радянська співачка, заслужений діяч мистецтв РРФСР,
професор Московської державної консерваторії

 
Народилась в м. Охтирка. Закінчила Петербурзьку консерваторію, була солісткою Маріїнського театру.

Перебуваючи на відпочинку в рідному місті, влаштовувала концерти для Охтирської публіки.

Програма, віддрукована в Охтирській друкарні, розповідає про один з них, який відбувався в театрі електричного товариства 15 серпня 1914 року на користь поранених воїнів.

Акомпанувала Є.Ф. Петренко охтирчанка, випускниця Московської консерваторії, Ксенія Олексіївна Рєзникова-Булгакова. Є.Ф.Петренко нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора.



Попільнюк Михайло Михайлович
Член національної спілки журналістів

Народився в с. Чернеччина 19 листопада 1960 року. В 1983 році закінчив українське відділення філологічного факультету Сумського державного педінституту, здобувши фах вчителя української мови та літератури. З вересня 1982 року до сьогодні працює за фахом в Пологівській школі І-ІІ ступенів. Під час навчання в інституті завдяки доктору філологічних наук, професору П.П.Охріменку, члену Національної Спілки письменників України захопився науково-краєзнавчою пошуковою діяльністю Всебічно й об’єктивно дослідив життя і діяльність директора колишнього Охтирського дитмістечка, агронома і літератора М. Л. Довгополюка, домігшись його повної реабілітації (має повідомлення про це); уклав словник "Літературна Охтирщина’ /1985р./, видрукував статтю про голодомор у книзі "Голодомор на Сумщині. 1932-1933 p.p."

Друкувався в місцевій, обласній, республіканській і в україномовній періодиці Австралії, США, Канади та ін. виданнях. В збірці "Охтирськими стежинами. Вип. 3 " /2000р./ надрукував статтю ‘Т.Г.Шевченко в Охтирці був!" У співавторстві з О. Галкіним - "Гелон-праукраїнський слід" /Свобода -2001р. - №4/США/; "( “Гелон-найдавніша цивілізація праукраїнського народу" /Вільна думка - 2000р. - №45-46 /Австралія/; "Перемогли, бо вірили в перемогу" /Сільські вісті - 1994р. - 7 жовтня та Прапор перелоги - 1994р. №82,83,84/ та багато інших статей.


 
Ріпко Олексій Миколайович
(12(25).12.1907 – 07.03.1983)
Український театральний режисер.
Заслужений діяч мистецтв республіки, уродженець м.Охтирка


Творчу діяльність як актор розпочав у 1929 році, а через кілька років вже вчився у Харківському театральному інституті (1932-1934) на режисерському факультеті (учень Б.Тягна).

В 1956 році влаштувався режисером Львівського академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької. Найбільшим успіхом користувались поставлені Олексієм Миколайовичем вистави "Марія Заньковецька" (1972) Івана Рябокляча, "Суєта" (1976) Івана Карпенка-Карого, "Маскарад" Михайла Лєрмонтова та ін. В 1982 році за значний вклад у розвиток українського мистецтва удостоєний почесного звання - заслуженого діяча мистецтв республіки.


Порохня Володимир Іванович
(08.02.1961)
Заслужений працівник сільського господарства (1998 р.)

Народився в с. Комиші в сім’ї колгоспників. Закінчив Комишанську СШ (1978 р.). по закінченні школи прийшов працювати в місцевий колгосп трактористом, де працює і по цей час. За значний особистий внесок у розвиток агропромислового виробництва, багаторічну і сумлінну працю В. І. Порохні присвоєно почесне звання "Заслужений працівник сільського господарства".



Рудик Лідія Іванівна
(1922-)
Заслужена артистка УРСР

Народилась в с. Лутище Охтирського району. З дитинства мріяла бути актрисою, співачкою. Зрештою її надії не були безпідставними. 1939 рік… Перша Почесна грамота районної олімпіади. Київ. Кіношкола. Л.І. Рудик учениця Олександра Петровича Довженка.

Війна. Евакуація до Волги. Закінчила курси трактористів, працювала в колгоспі. Після перемоги дівчина повертається до Охтирки.

Була актрисою Тернопілського обласного театру. На сумській сцені вона виступила вперше в 1953 році. Нагороджена орденом "Знак Пошани". У 1964 році присвоєно звання заслуженої артистки УРСР.

Згодом режисер Сумської філармонії.



Радченко Андрій Якимович
(12.12.1900 року)
Доктор економічних наук

Народився на південній околиці Охтирки. Його батько мав кілька десятин землі. Вона була не в змозі прогодувати сім’ю з дев’яти чоловік.

Андрій закінчив трирічну земську школу. Блискуче здав приймальні іспити до гімназії, але вчитись у гімназії не довелось: не було чим платити за навчання. Довелось іти до вищого початкового училища. У 1916 році, відмінно закінчивши училище, АЯ. Радченко починає працювати рахівником на Ох-тирському державному окладі.

Після революції АЯ. Радченко іде вчитись до сільськогосподарської школи. Після її закінчення молодий агроном працює в Охтирському повіті. У 1922 році успішно складає екзамени до Київського сільськогосподарського інституту. По закінченні працює в газеті "Молодий більшовик", а потім у "Селянській газеті". Одночасно навчається в аспірантурі інституту реконструкції сільського господарства. В 1938 році захистив дисертацію на тему "Планування тракторних робіт в МТС" (канди датська).

Наприкінці 50-х років докторська ди сертація "МТС, їх роль у підвищенні врожайності і продуктивності праці в колгоспному виробництві".

А.Я.Радченко був у числі ініціаторів впровадження грошової оплати в колгоспах. Понад 100 книг, брошур і статей вийшло з під пера нашого земляка.



Рубан Марія Петрівна
(15.03.1907 – 06.04.1999)
Герой Соціалістичної праці

 Народилась в с. Рубани Охтирського району. В післявоєнні роки Марина Петрівна Рубан очолювала ланку в колгоспі "Жовтень" Охтирського району. В 1947 році ланка Марини Рубан зібрала по 31,4 центнера пшениці з гектара, високий урожай цукрових буряків. За невтомну працю майже всі члени ланки були удостоєні урядових нагород, Марії Петрівні Рубан присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці .



Рудинський Михайло Якович
(14.10.1887 – 23.07.1958)
Український радянський археолог, доктор історичних наук (1948 р.)

Народився в м. Охтирка. Вчився в Охтирській гімназії, Петербурзькому університеті. В 1910 р. закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. Працював викладачем середніх закладів Путивля, Переяслава, Петрограда (1910 -1917 р.). У 1917 р. Михайло Якович переїхав до Охтирки, працював у "Просвіті", в музеях Полтави, Києва (1917 -1925 р.), Вологди (1940 -1944 р.), в археологічних установах АН УРСР (1925 -1933 р.). Залишив 50 друкованих робіт, приблизно стільки ж в рукописах. Крім цього, багато статей в республіканських газетах тих обласних і районних центрів, де проводились експедиційні роботи. Під його редакцією вийшли: "Бюлетень
 кабінету антропології", чотири щорічника "Антропологія", два випуски "Короткі увідомлення ВЦАКу", 7 випусків заснованих ним "Кратких сообщений института археологии".

2 квітня 1934 р. особлива Нарада при Колегії ДЛУ УРСР засудила Рудинського М.Я. до 3 років позбавлення волі, звинувативши його у причетності до кількох контрреволюційних організацій. З 1944 р. працював в інституті археології АН УРСР. Досліджував пам’ятки палеоліту епохи міді, бронзи, скіфського та ранньослов’янських часів.

До 1917 року друкував свої вірші у "Рідному краї", "Літературно-науковому віснику", "Слові".



Соловей Ігор Іванович
(29.10.1958)
Людина року Охтирського району, священик, протоієрей

Народився в м. Охтирка в сім’ї робітника. Закінчив неповну СШ №7 (1973 р.), потім навчався одночасно в школі №106 м. Ленінграда і суднобудівному училищі №15. В 1988 році закінчив у м. Ніжині педагогічний інститут ім. М. В. Гоголя. Працював на заводі "Промзв’язок" (м. Охтирка) інженером-конструктором (1984 - 1989 р.), викладачем хімії і біології у школі с. Лутище до 1990 р. Прийняв сан священика і став настоятелем Свято-Покровського храму в с. Олешня, потім настоятелем Свято-Преображенської церкви в м. Охтирка. Духовну освіту здобув у Київській духовній семінарії (1981 - 1985 р.) та Київській духовній академії. Рішенням восьмої сесії районної ради від 2 лютого1996 року А. І. Солов’ю присвоєне почесне звання «Людина року Охтирського району».



Самохіна Ганна Назарівна
(12.02.1919 – 23.05.1994)
Герой Соціалістичної Праці

За високий урожай жита (31,1 ц з кожного із 22 га посіву) Указом Президії Верховної Ради СРСР у 1949 році ланковій радгоспу Чупахівського цукрокомбінату Охтирського району було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Крім зернових, її ланка взялась вирощувати цукрові буряки. І в цій справі з року в рік добивалась значних результатів.



Ситник Юрій Володимирович
(10.08.1950)
Дійсний член Української технологічної академії, академік (1999 р.)


 Народився в м. Охтирка в сім"ї колгоспника. Закінчив СШ №1 (1967 р.). Харківський Зооветеринарний інститут (1973 р.), аспірантуру НДІ тваринництва Лісостепу і Полісся (м. Харків, 1976 р.). З 1974 року працював головним зоотехніком, зав. МТФ к-пу "Комунар" с. Чернеччина, з 1980 р. - директор міжрайонного племінного підприємства; 1983 -1989 р. - перший заступник генерального директора агрокомбінату "Охтирський". 31991 року - голова Охтирської міської ради, представник президента в Охтирському районі, голова рай-держадміністрації, 1998 -1999 р. -голова Охтирської районної ради, з 1999 року - голова правління ВАТ "Охтирський сиркомбінат". Має наукові роботи в галузі біології клітини та переробки сільськогосподарської продукції. Доктор економічних наук та академік Української технологічної академії. Автор наукових праць, співавтор книг «Благословенний край Охтирщина», «Будьте прокляті, кати. Хроніка голодомору на Охтирщині», «Охтирщина. Історія економіки та заселення краю», «Методичні рекомендації з питань розвитку організаційних засад комунального господарства та громадських організацій, форм самореалізації сільського населення, депутат обласної ради двох скликань, у п’яти скликаннях депутат міської та районної ради, член Президії Всеукраїнської ради місцевих та регіональних влад м.Київ. Нагороджений медаллю "За трудовое отличие" та іншими урядовими нагородами СРСР, престижними нагородами наукових закладів. Друкувався в журналах “Тваринництво України", "Сахарная свекла", в спеціальній літературі з медико-біологічних проблем.



Симон Василь Петрович
(12.04.1920 – 1999)
Герой Радянського Союзу

Народився і виріс у селі В’язовому Грунського, а тепер Охтирського району в сім’ї селянина.

Після закінчення 10 класів вступив до Харківського державного університету на факультет фізики і математики, де навчався за спеціальністю «Астрономія». Але на 3-му курсі довелося йти захищати Батьківщину від фашистських загарбників.

У 1944 році за виявлені мужність і вміле командування підрозділом під час захоплення і утримання плацдарму на березі ріки Західна Двіна В.П. Симону було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Після війни Василь Петрович закінчив університет і був учителем в Куземині, директором школи у В’язовому, завідуючим відділом народної освіти у Груні, заступником директора в Охтирській середній школі №1.


Сребреницький Григорій Федорович
(1941 – 1773)
Український гравер на міді

Народився в Охтирському повіті. Вже у дитинстві виявились здібності до живопису. Згодом батько відвіз Григорія у Київ. Як священослужителю, йому вдалося віддати сина в учні до Лаврської друкарні вчитися граверному мистецтву. В 1758 році Григорій з товаришем втекли з друкарні. Втікача розшукали в Чернеччині і повернули до Києва. А через рік він почав навчатися за свої кошти в Петербурзькій Академії мистецтв у Є. Чемесова. Працював у галузі портретного жанру та книжкової гравюри, розвиваючи традиції народного мистецтва. Його книжкові заставки засновані на живописному національному орнаменті.


Сулима-Блохин Олександра Парфенівна
(04.04.1902 – 12.12.1990)
Мовознавець, літературознавець,
поетеса української діаспори, громадська діячка.

Уродженка м.Охтирки,
літературний псевдонім Іванна Чорнобривець.

Закінчила жіночу гімназію для дітей духовенства. Харківський інститут народної освіти. 3 1919 р. - на педагогічній роботі, а також очолювала просвітницькі осередки в ряді сіл Охтирського повіту. Пізніше працювала директором Охтирського дитячого будинку та викладачем у вузах України. У 1943 р. переїхала до Львова, а потім - до Австралії. З 1946-го мешкала в Мюнхені (Баварія). Працювала науковим секретарем, викладачем мови та літератури у вищій економічній школі, Українському технологічно-господарському інституті. Українському Вільному університеті. Там ста­ла доцентом, професором, а згодом членом-кореспондентом Української вільної Академії Наук. Померла й похована в Мюнхені. На надгробку викарбувано кредо її життя: " Готова до жертви, повна любові, віддана Батьківщині”.

Початок творчості Олександри Сулими-Блохин припадає на час навчання в педагогічному інституті. У 30-х рр.. її дитячі сподівання та казки часто передавали по українському радіо. Уже в еміграції видала дві поетичні збірки "З блакиті неба і скорботи душі" (1959), "Ескізи" (1976), книжку новел "З потоку життя" (1963). У творчості нашої землячки знайшли відображення епізоди далекого дитинства, картини жахливого голодомору 1933-го і воєнної боротьби свідомих українців з фашизмом та сталінізмом. У багатьох творах відчувається біль за принижену людину та радість за її високу гідність, непоступливість перед суворими обставинами життя, її перу також належить розвідки: "Перша збірка Олександра Олеся і її значення в розвитку української лірики", "В.Симоненко як лірик", "П.Куліш та Г.Сковорода", інші.


Тарасенко Іван Терентійович
(03.02.1923 – 02.02.2001)
Член Національної спілки журналістів України

Народився в селі Комиші Охтирського району в сільській сім’ї. Закінчив Комишанську СШ (1939). Перед війною вчителював. Після закінчення прискореного курсу Першого Ленінградського, артилерійського училища - бої на Калінінському, Північно-Західному і Другому Прибалтійському фронтах. У 1958 році закінчив Московський поліграфічний інститут. Більше сорока років працював у пресі. Його перу належать десятки фейлетонів, памфлетів, гуморесок. Лауреат республіканської премії "Золоте перо". Вісім років очолював Сумське літературне об’єднання, ініціатор літературних свят "Вишневі усмішки", "Паліцинські читання". Як почесний член українського товариства охорони пам’яток історії та культури, доклав багато зусиль до популяризації історичної спадщини.


Тельбіз Герман Михайлович
(30.12.1941)
Кандидат хімічних наук

Народився в м. Охтирка в родині лікаря. Закінчив місцеву школу № 2 у 1959 році. Після школи 5 років працював слюсарем на заводі "Промзв’язок". В 1964-1969 рр. навчався в Київському технологічному інституті. Потім працював в Харкові на заводі майстром.

У 1984 році в інституті фізико-органічної хімії і вуглехімії АН УРСР захистив дисертацію. Роботи друкувалися в спеціальних виданнях АН. В даний час проживає в Києві.


Твердохлібов Олександр Дмитрович
(1840 - 1918)
Український краєзнавець і письменник

Народився в м. Охтирка. Протягом майже 50 років вчителював в Охтирському повітовому училищі. З 60-х років 19 ст. став ретельно збирати і записувати народну творчість. На роботу краєзнавця звернув увагу видатний український етнограф М.Ф. Сумцов. Завдяки його сприянню Твердохлібов став публікуватися на сторінках журналу "Киевская старина" і в Харківських губернських виданнях.

О.Д. Твердохлібов був учасником XII і XIII археологічних з’їздів у Харкові. В 1904 році зібраний матеріал передав історико-філологічному товариству при Харківському університеті. З 1958 року Твердохлібов помістив у газеті "Южный край" велику кількість етнографічних етюдів і декілька оповідань з народного побуту Охтирщини. 3 1882 по 1906 рік в журналі "Киевская старина" ним було опубліковано сім статей і заміток з історії та етнографії. Історико-етнографічні і статистичні нариси були вміщені в "Сборник Харьковского губернского Статистического Комитета", в "Харьковском календаре". Велику увагу приділяв Твердохлібов вивченню кустарних промислів Охтирського та Богодухівського повітів Харківської губернії По цьому питанню ним була опублікована робота в 1885 році в "Трудах комиссии по иследованию кустарных промыслов Харьковской губернии".


Терниченко Аристарх Григорович
(15.04.1882 - 1927)

Народився в м. Охтирка. В 1914 році закінчив сільськогосподарський відділ Київського політехнічного інституту.

В 1910 році, спираючись на підтримку агрономів, студентів, актив сільської молоді, організував у Києві сільськогосподарське видавництво "Рілля", перетворене в 1913 році на товариство "Український агроном".

В 1919-1923 роках А.Г.Терниченко працював спочатку в Наркомземі УРСР, а потім у Київському губземвідділі. Одночасно з цим редагував видання “Трудове господарство", "Село" та "Агроном".

В 1922 - доцент, а в 1923 - професор ветеринарно - зоотехнічного і сільськогосподарського інституту в Києві. В працях Аристарха Григоровича розглядалися
 різні проблеми arpoномічної науки, він автор кількох підручників.

Перу Терниченка належить понад 30 праць з різних питань агрономічної науки, в тому числі кілька підруч ників, а також науково-популярних статей. Серед творів "Курс скотарства", "Земля і людина", "Курс хліборобства", "Природні сіножаті, їх поліпшення і культура на Україні".



Ткаченко Федот Леонтійович
(1819 - 1885)
Видатний українській художник

Народився в с. Грунь Охтирського району. Колишній кріпак, Федот Леонтійович Ткаченко, протягом майже тридцяти років, був добрим знайомим Т.Г.Шевченка. Вони разом працювали в майстерні В. Ширяева. Звідти Ф.Ткаченко вступив до Петербурзької Академії художеств, де навчався 1835-1842 рр. Федот Ткаченко також був учнем К.Брюллова. Деякий час в 1841-1842 роках Ф.Ткаченко разом з Т.Г.Шевченком жив на одній квартирі.

Ф.Ткаченко здобув фах вчителя малювання. Працював у Полтавській гімназії. Час від часу листувався з Т.Г.Шевченком.

Ф.Л.Ткаченко залишив спогади, про полум’яного Тараса уривок з яких опубліковано в журналі "Древняя и новая Россия" (1875, № 6).

Про дружбу двох митців йдеться в книзі Ю. П. Ступака «Видатні художники Сумщини», Х., Прапор, 1969, с. 18.

Дружні взаємини були у Шевченка також із старшим братом Ткаченка – Григорієм, учнем академії художеств по класу архітектури.


Храпач Микита Ісакович
(1908 - 1980)
Герой Соціалістичної Праці

Колгосп, що був вперше організований в селі Храпачів Яр Охтирського району, назвали ‘Труд бідняка". Очолив його Микита Храпач. До самого початку війни успішно вів господарство. У грізні роки захищав від ворога Ленінград. Повернувся у рідні місця в 1944 році, і знову йому довірили керівництво колгоспом. На цей раз малопавлівським - "Спільна праця".

В 1947 році колгосп зібрав по 22 центнера зернових, а жита по 30,2 ц з кожного гектара посіву на площі 40 га, за що М.І. Храпачу було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці.



Шандиба Володимир Данилович
(15.10.1923 р.)
Кавалер орденів Слави трьох ступенів


 Народився на хуторі Нижче Веселе тоді Охтирського району. Після закінчення школи працював обліковцем і рахівником в колгоспі. З 1941 року - на Ленінградському Фронті. В бою під м.Пушкін його танк був підбитий і оточений, але водій вночі вивів його до своїх, за що і одержав першу нагороду. В 1943 році повторив цей подвиг, а в 1945 р. роздавив танком декілька гармат і ку­леметне гніздо противника. В рядах Радянської Армії пробув до серпня 1945 р. Інвалід війни III групи. Кавалер орденів Слави трьох ступенів, двох орденів Червоної Зірки і багатьох медалей. Після демобілізації закінчив Харківський фінансово-кредитний технікум, працював інспектором охтирського райфінвідділу.


Чернова Мар’яна Володимирівна
(16.04.1923)
Мистецтвознавець

Народилася в м. Охтирці. Вчилася в Харківському університеті ім. О.М. Горького .(1943-1946), закінчила Харківський Інститут мистецтв (1949 р.) Вчителі з фаху - О.Розенберг, А.Плетньов, М.Зубар. Працювала в галузі мистецтвознавства та художньої критики. Основні твори: монографія "Д.І.Безперчий", статті "У художників України", "Щодо історії створення картини І.Ю. Рєпіна "Запорожці", "Забуте ім’я", "Художник і глядач" та інші.



Шаренко Василь Денисович
(21.03.1916 – липень 1944)
Герой Радянського Союзу

Василь Денисович народився в с. Куземин Охтирського району в сім’ї бідняка. Рано залишився без батьків. У 1929 році закінчив Куземинську семирічну школу. Згодом переїхав до Харкова. 1938 року закінчив Харківський аероклуб і вступив до Качинської Червонопрапорної військової авіаційної школи. Льотчик -винищувач. Командир ескадрильї. Наго­роджений орденом Червоного Прапора, двома орденами Червоної Зірки. Здійснив 223 вильоти, знищив більше двох десятків автомашин, запалив два ворожих залізничних ешелони, у повітряних боях збив 12 літаків противника.

13 квітня 1944 року В.Д. Шаренку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Загинув у липні 1944 року.



Чечвянський Василь Михайлович
(11.03.1888 – 15 липня 1937)


 Справжнє прізвище Губенко, рідний брат Остапа Вишні - один з найталановитіших українських письменників сатириків-гумористів 20-30-х років XX століття. Народився на хуторі Чечва, поблизу містечка Грунінині с.Грунь Охтирського району. Спочатку Василь навчався в Грунській сільській, а потім - у Зіньківській міській двокласній школах. У 1903 році він успішно складає іспити і його зараховують на чотирирічне казенне навчання до Київської військово - фельдшерської школи, куди мати згодом привезе й Павла. Василь Чечвянський фельдшерує у військових частинах. Під час першої світової війни - на фронті, бере активну участь у громадянській війні, в лавах Червоної Армії, зокрема, як начальник постачання Кавказького фронту. Саме на цей час і припадає початок його літературної творчості. У червоноармійських газетах він друкує російською мовою перші гумористичні твори, утверджуючи громадянську тему. 1924 року Василь Чечвянський переїжджає з Північного Кавказу на Україну, до міста Полтави, де працює у редакції місцевої газети "Вісті". Невдовзі Василь Чечвянський переїздить до Харкова. Там тривалий час працює відповідальним секретарем журналу "Червоний перець".

На шпальтах різних часописів рясно з’являються його бойові гострі фейлетони, сатиричні оповідання, віршовані та прозові гуморески, мініатюри, які одразу припали до серця читацьким колам, викликаючи іскристий веселий сміх.

За життя письменника вийшло сімнадцять збірок гумору і сатири. Серед них - "Царі природи", "Ех, товариші!.." /1928/, "Переливання крові", "Оскуденіє", "Кадило", "Оздоровлення апарату", "Між іншим", "Фактор" /1929/, "Не вам кажучи", "Республіканці" /1930/, "Факт", "Пародії" /1932/, "Нещасні" /1933/, "Учителю - путівку" /1934/. Крім того, Василь Чечвянський був залюблений у театр і цю свою любов проніс крізь усе життя. Він створив кілька веселих, гостро політичних програм для пересувної групи сатиричного театру "Червоний перець". Улітку 1933 року письменник разом з режисером Скляренком опрацьовував рев’ю на сім картин "Будні в таборі" з життя Червоної Армії, окремі сцени з якого успішно проходили в різних червоноармійських частинах. Належав до літературних організацій "Плуг", Всеукраїнської спілки пролетарських письменників.

Репресований 1936 року, Василь Чечвянський став жертвою сталінського терору. Йому було пред’явлено звинувачення "у приналежності до української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації". 14 липня 1937 року на закритому судовому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР письменнику було винесено вирок: вища міра покарання через розстріл. А наступного дня його життя насильно було обірване в київській тюрмі. Реабілітовано письменника посмертно 26 травня 1957 року. Відтоді до читачів знову повернулися його твори. У київських видавництвах вийшли збірки сатирика "Вибрані гуморески", "М’який характер" /1959/, "Вибрані гуморески” /1969/. Чимало його творів інтерпретував грузинською мовою перекладач із Тбілісі Григорій Сухаралідзе.



Шаталов Анатолій Андрійович
(1907 -)
Доктор фізико-математичних наук

Народився в м. Охтирці. У 1936 р. закінчив Київський університет і з того часу працював в ньому асистентом, доцентом , з 1960 р. професором і завідуючим кафедрою електрофізики. В роки війни працював доцентом Середньоазіатського університету і Ташкентського авіаційного інституту. Дисертацію на тему "Властивості і перетворення атомних, молекулярних і колоїдних центрів забарвлення у нагрітих лужногалоїдних кристалах" захистив у 1961 р. Працював над проблемами оптичних, електричних і магнітних властивостей іонних кристалів, досліджував процеси фотохімічних і термічних перетворень електронних, молекулярних і колоїдних центрів.

Має ряд друкованих праць, також винаходи. Нагороджений медаллю.



Шептекита Валерій Іванович
Заслужений артист УРСР

Уродженець Охтирки. Молодий робітник заводу "Промзв’язок" виступав у складі колективу Охтирського самодіяльного народного театру.

Навчався у Київському інституті театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Був актором Сумського музично-драматичного театру ім. Щепкіна, Чернівецького музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської, Київського молодіжного театру.

Знімався актор і в кіно (у фільмах "Гуси-лебеді летять" за твором М. Стельмаха, "Овод").

Почесне звання заслуженого артиста присвоєно у грудні 1982 року.



Шпак Марат Терентійович
(13.04.1926 – 02.06.1993)
Фізик, член-кореспондент АН УРСР (1969),
академік АН України, двічі лауреат Державної премії

Народився в селищі Чупахівка. Закінчив Чернігівський університет (1951). З 1952 року працював в інституті фізики АН УРСР. У 1970-1987 - його директором. Основні наукові дослідження тосуються фізики твердого тіла й оптичної квантової електроніки. Виконав значні роботи по дослідженню екситонних процесів у кристалах, по створенню нового напрямку в низькотемпературній спектрології молекулярних кристалів. Ґрунтовні дослідження провів також у галузі люмінесценції термічно деформованих кристалів, що є важливим вкладом у спектроскопію молекулярних кристалів. Виконав також значні роботи в галузі фізики лазерів. Створив діючу модель широкодіапазонного лазера на розчинах органічних барвників з вузькою смугою випромінювання. Автор багатьох наукових праць. Разом з групою фізиків удостоєний Державної премії УРСР у галузі науки за 1974 р. Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, медалями. Помер у Києві.



Ярославський Петро Антонович
(1750 – після 1810)
Український архітектор

Народився в м Охтирка. Початкову професійну освіту здобув у Харківському колегіумі. Вдосконалював майстерність у Москві у архітектора В. Баженова. У 1781-1810 працював помічником харківського губернського архітектора. Автор проектів планування Харкова та інших міст губернії.

Твори: провіантські склади (кінця 18 ст.), поштамт (1804), ряд житлових будинків у Харкові. До значних творів Ярославського належать і кілька церков на Харківщині і Сумщині - у селах Бабаї (1782), Костянтинівці (1797), Пархомівці (1808), у містах Охтирці (1783, Введенська) й Сумах (1790).

Споруджував будинки державних установ у Курську та в Чернігівському й Новгород-Сіверському намісництвах.



Щоголев Яків Іванович
(05.11.1823 – 30.05.1898)

Народився в Охтирці в родині небагатого службовця, який на схилі літ виклопотав дворянське звання. Виховувався майбутній поет в атмосфері патріархально-релігійних традицій.

Яків Щоголев навчався в Охтирському трикласному повітовому училищі, а потім у Першій харківській гімназії, де захопився літературою і розпочав (спершу російською мовою) свою поетичну творчість. Він досить широко розгорнув її, ставши студентом філо­логічного відділу філософського факультету Харківського університету (1843-1848), близько зійшовшись з харківською школою романтиків, чому сприяли, зокрема, Срезневський і Метлинський. У той час він друкував свої вірші в російських виданнях і альманасі "Молодик", у другому випуску якого з’явилися (1843 р.) й три українські поезії Щоголева. Бєлінський виступив з розносною критикою поетів "Молодика", в тому числі й Щоголева, що справило на нього гнітюче враження. Після "четвертування" він знищив свої вірші і на досить довгий час замовк. Таких перерв у творчості Щоголева було кілька. Лише з середини 70-х років у нього спостерігається творчий підйом, особливо після відставки з державної служби (у 1871 р.). Внаслідок цього стали друкуватися його нові твори в альманахах "Луна" (1881), "Рада" (1883), "Складка" (1897), журналі "Зоря" (80-90 рр.), газетах "Харьковские губернские ведомости" (80-і роки) і "Южний край (90 рр.), а головне - з’явилися (в Харкові) поетичні збірки "Ворскло" (1883) і (через деякий час) "Слобожанщина". Остання збірка, щойно побачивши світ, була виставлена у вітринах книжкових магазинів Харкова, за свідченням М. Сумцова, саме в день похорону Щоголева 30 травня 1898 року.